Людство завжди ставилося з особливою насторогою до інфекційних хвороб, оскільки їх жертвою може стати кожен. Протягом своєї історії населення Землі зазнало чимало недуг, які забирали життя мільйонів людей. Одними з найбільш смертоносних стали чума та віспа. Докладніше про них та про те, як саме їх намагалася подолати німецька столиця, читайте даліi на berlin.eu.
«Чорна смерть»
Чума – бактеріальна інфекційна хвороба, що проявляється гарячкою, тяжкою інтоксикацією, геморагічним синдромом, серозно-геморагічним ураженням легенів та утворенням бубонів у лімфатичній системі. Ще в VI–VIII сторіччях «Юстиніанова чума» забрала мільйони життів. У 1330-х роках спалах епідемії зафіксували в Китаї та Монголії, а до Європи хворобу привезли наприкінці 1347-го генуезькі кораблі з Криму. Переломним моментом в історії середньовічної Європи стала друга пандемія 1347–1353 років, відома як «Чорна смерть». Тоді недуга забрала життя приблизно третини населення Європи, тобто 25 мільйонів людей. З італійських портових міст чума дісталася до Німеччини в 1349-му.
Через відсутність знань та величезний страх смерті люди часто звинувачували одне одного в поширенні хвороби. Не розуміючи, що відбувається, вони шукали правди в теоріях змови та звинувачували євреїв, які нібито отруювали колодязі. Це помилкове переконання стало причиною єврейських погромів. Цапами-відбувайлами також були інваліди, жебраки й мандрівники. Аби якось покращити ситуацію, німецька влада ввела карантин, хворих на 40 днів ізолювали від здорових. Така тривалість ізоляції пов’язана з кількістю днів, необхідних для досягнення спокути в Середньовіччі.
Масова соціальна катастрофа
У період 1353–1894 років ще фіксувалися окремі епідемічні спалахи в різних куточках Землі. У 1576 році чуму до Берліна нібито привезла жінка, яка зняла пальто з трупа в сусідньому місті. Бубонна чума знищила майже пів населення Берліна. Це був свого роду апокаліпсис, адже люди не розуміли, чому всі помирають лише за 2-3 дні, до того ж у нестерпних муках. У час відсутності медичних знань вони пояснювали чуму як Божу кару за гріхи. Населення різко скоротилося, тому не вистачало робочої сили. Без селян, які раніше доглядали за полями, занепадав врожай, а худоба гинула, що спричинило брак їжі. Це було ніщо інше, як масова соціальна катастрофа.
У 1710 році в Берліні відчинила двері клініка «Шаріте» в очікуванні спалаху бубонної чуми, яка вже знищила Східну Пруссію. Після того, як чума оминула місто, заклад почали використовувати для лікування бідних. Назва клініки з французької перекладається як «благодійність».
Третя пандемія чуми тривала з 1894 по 1921 рік. Вона забрала життя орієнтовно 20 мільйонів людей у всьому світі. Хоча й існують дані, що тільки в Китаї загинуло майже 10, а в Індії – 12 мільйонів. Першу у світі вакцину проти цієї хвороби, а ще холери створив українець Володимир Хавкін. Група вчених з університетів Осло (Норвегія) і Феррари (Італія) з’ясувала, що перший спалах чуми почався від людських бліх і вошей. Крім того, недуга поширювалася через щурів та повітряним шляхом.
Моторошна віспа
Натуральна віспа (часто її називають просто віспою) з VI по XX століття призвела до смерті щонайменше 1 мільярда людей. Вперше вона згадується в документах IV століття – тоді країною, яка постраждала від хвороби, став Китай. Століттями віспа була однією з найстрашніших хвороб, яка вбивала до 40% своїх жертв, більшість із них – діти. У тих, хто виживав, вироблявся імунітет до повторної інфекції, але вони назавжди ставали інвалідами й були змушені жити зі шрамами, а в деяких випадках і сліпотою. Лише у XX столітті від недуги загинуло до 300 мільйонів людей, що значно більше, ніж в усіх війнах разом.
Це гостре інфекційне захворювання починалося з високої температури, головного болю та неприємних відчуттів у спині, а потім проявлялося у вигляді висипів на шкірі. Збудник інфекції – складний вірус, що містить ДНК і розмножується в цитоплазмі клітин. За однією з версій, він передався людині від верблюдів на Близькому Сході. Немає природних носіїв тварин або природного розмноження натуральної віспи поза людським організмом. Інфекцію поширювали хворі, які в перші дні захворювання виділяли збудник у довкілля разом із частинками слизу з носогорла, а також під час відпадання кірочок, що містили вірус. Оскільки вірус стійкий до висушування, він міг легко переноситися на далеку відстань із натільною білизною та іншими речами хворих.
У XVI столітті віспа перебралася до Європи і набула такого поширення, що з роками лікарі цілком серйозно почали вважати, що бодай раз у житті нею має перехворіти кожен. У XVIII столітті в Європі щороку віспа забирала життя 400 000 людей, а третина тих, хто вижив, осліпла. Тоді кількість смертей від віспи в Берліні сильно коливалася – від лише чотирьох смертей на рік до понад 1000.
Рятівна вакцинація
На відміну від чуми, пандемія віспи була перманентною – її спалахи весь час фіксувалися в різних місцях земної кулі. Довгий період віспу намагалися лікувати за допомогою заклинань, молитов і оберегів. Лише в 1796 році англійський лікар Едвард Дженнер експериментально підтвердив, що щеплення коров’ячої віспи виробляє в людини імунітет до натуральної віспи. Перше щеплення він зробив 8-річному хлопчику. Знадобилося більше ніж століття для впровадження вакцини в Європі. Саме в Німеччині практика вакцинації вперше набула широкого розмаху. Ця ж країна наголошувала на важливості повторної вакцинації.
Баварія першою в Німеччині (і другою у світі після Ісландії) запровадила обов’язкову вакцинацію від віспи для новонароджених. Вже в середині 1800-х років тут фіксувалася найменша кількість смертей від хвороби в Європі. До ери вакцинації немовлята та діти були найбільш схильні до ризику смерті від інфекції віспи. А втім, хоча вакцинація призвела до різкого падіння смертності, вона поставила перед мікробіологами новий виклик. Річ у тім, що з плином часу рівень смертності від натуральної віспи серед молодих людей зріс, тому виникла потреба в повторній вакцинації.
У Берліні, тодішній столиці Пруссії, щеплення не було поширеним протягом кінця 1800-х років. Тому, тут фіксували майже вчетверо більше смертей від віспи, ніж, наприклад, у Копенгаґені (Данія). Водночас населення Берліна перевищувало населення Копенгагена лише в 1,7 раза. Усе змінилося 8 квітня 1874 року, коли Німеччина ухвалила закон про вакцинацію, відповідно до якого щеплення мали робити всі діти віком до 2 років і будь-яка невакцинована дитина віком до 12 років. Відтоді спостерігалося різке зниження рівня смертності.
Франко-прусська війна спровокувала пандемію віспи 1870–1875 років, яка забрала 500 000 життів. Хоча вакцинація була обов’язковою в прусській армії, багато французьких солдатів не мали щеплень. Спалахи віспи серед французьких військовополонених поширилися на німецьке цивільне населення та інших жителів Європи. Зрештою, ця катастрофа у сфері охорони здоров’я надихнула на більш суворе законодавство в Німеччині та Англії, але не у Франції. А вже в 1967 році Всесвітня організація охорони здоров’я розпочала глобальну програму вакцинації проти віспи. У 1980 році хворобу офіційно оголосили ліквідованою.