У самому центрі Східного Берліна, неподалік від площі Александерплатц (Alexanderplatz) і Червоної Ратуші (Rote Rathaus), сховався район, який не поспішає гучно заявляти про себе, але здатен несподівано затримати погляд. Ніколайфіртель (Nikolaiviertel) або квартал святого Миколая – найдавніше місце німецької столиці. Тут, на березі річки Шпреє, ще у XIII столітті селилися ремісники, рибалки та купці, а згодом містечко на 20 000 людей стало торгівельним перехрестям на шляху до Балтійського й Північного морів, яке дуже цінували торговці. Там же виникла й перша церква – святого Миколая, покровителя мандрівників, рибалок і торгівлі. Сучасний Ніколайфіртель – одне з найзатишніших місць Берліна, з якого варто починати знайомство з містом. І не тому, що воно найвідоміше, а тому, що в ньому – сама сутність німецької столиці. Далі на iberlin.
Де народився Берлін?
Вік столиці обраховують від 1237 року, хоча ця дата – умовна. Оригінал грамоти про надання Берліну міського статусу давно втрачено, а найперше чітке згадування у статусі міста зафіксоване лише в 1251 році. Проте саме у записах 1237 року згадується священник, який нібито служив у церкві святого Миколая. Це згадування й стало приводом для урочистостей, зокрема ювілею у 1987 році, коли влада НДР провела масштабну реконструкцію Ніколайфіртеля. Першим на цьому місці виник Берлін-Кельн – два торгові поселення, об’єднані дамбою з млинами – Мюлендаммом. У 1307 році вони злилися в одне місто, яке у XV столітті стало резиденцією можновладців. Біля церкви святого Миколая селилися наближені до двору особи, що перетворило район на осередок заможних містян.
Коли у XVIII столітті двір перебрався до нового Королівського палацу, звільнені будинки навколо церкви віддали чиновникам та купцям. У 1700 році у Ніколайфіртелі відкрили Королівську пошту, і головну вулицю почали називати Poststraße. На розі, де вона зустрічається з Мюлендаммом, скарбник короля Фрідріха II, єврейський підприємець Файтель-Гейне Ефраїм збудував розкішну споруду у стилі рококо, яка увійшла до історії як палац Ефраїма (Ephraim-Palais). Тоді його називали найгарнішим куточком у Берліні. Саме за тих часів квартал отримав назву “Ніколайфіртель”, який тихо жив своїм життям, доки центр столиці поступово зміщувався на захід. Зміни прийшли у XIX столітті, коли у районі побудували найбільший у місті універмаг Натана Ізраеля. Це одразу привернуло потік охочих перебратися ближче до таких благ цивілізації. У 1877 році знайшли кошти для церкви святого Миколая, прикрасили її неоготичним фасадом і 2 шпилями.
Трагедія старого міста
На початку XX століття Ніколайфіртель видався міській владі не романтичним артефактом середньовіччя, а застарілим тягарем у самому серці Берліна. Його вузькі вулички заважали розвитку транспорту, а будинки, зведені протягом попередніх століть, більше дратували можновладців, ніж захоплювали. У 1910-х роках почали обговорювати плани реконструкції: вулиці хотіли розширити, а поверхи – надбудувати. Навіть витончений палац Ефраїма наказали знести, щоправда, найцінніші фрагменти фасаду та декору акуратно запакували та відправили на склад.
Тоді ж, у 1937 році, під ювілейні фанфари 700-річчя Берліна, з’явилася амбітна, хоча й дещо гротескна ідея: перетворити Ніколайфіртель на музей просто неба. У плани входило перенесення “автентичних” фасадів з усього міста, щоб створити концентровану копію Берліна минулих століть у новій столиці Третього Рейху. Церкву святого Миколая закрили у 1938 році – формально на реконструкцію. Ікони, книги, меблі та церковне начиння вивезли, богослужіння заборонили. Того ж року під час “Кришталевої ночі” знищили гордість старого кварталу – універмаг Натана Ізраеля.
Коли час зупинився
Однак, планомірні знесення, до яких готувалися в 1930-х роках, не встигли реалізувати. У часи Другої світової війни цей район фактично знищили англійські та американські літаки, а остаточно його зруйнувала радянська артилерія в останні тижні боїв за Берлін. Ніколайфіртель не мав військового значення, але стояв на шляху до Рейхсканцелярії, коли туди пробивалися радянські війська, тому був приречений. Церква святого Миколая теж не витримала ударів. Ще у червні 1944 року бомба зруйнувала обидві вежі, а навесні 1945-го удари артилерії спричинили ще одну пожежу. У 1949 році залишки склепінь і внутрішніх опор перетворилися на руїну.
Вціліли лише декілька будинків старого району міста. Зокрема Кноблаухгаус (Knoblauchhaus) – класичний бідермеєрівський будинок XVIII століття з глибокими льохами. У 1950-х роках там облаштували комунальні квартири, а пізніше, після реставрації, інтер’єрам повернули вигляд доби 1830-х років. У XXI столітті у будинку створили музей, який демонструє життя освіченого та заможного міщанства XIX століття. Пощастило й Курфюрстенгаусу (Kurfürstenhaus), де колись тут був Монетний двір, потім – перший берлінський оперний театр, куди, за переказами, приїздив сам Джакомо Казанова. За часів НДР цей будинок віддали головній конторі однієї з провідних торгівельних організацій країни – HO (Handelsorganisation).
Реконструкція як ідеологія
Після Другої світової війни Ніколайфіртель лежав у руїнах, мов покинута декорація до історичного фільму. Зміни прийшли лише в 1970-х роках. Нове архітектурне мислення, яке тоді зароджувалося у Західному Берліні, поступово проклало шлях до “критичної реконструкції”. Її головним ідеологом став архітектор Йозеф-Пауль Кляйгус, який запропонував не стирати міське минуле, а відновити історичне планування. У 1979 році його призначили директором IBA – Міжнародної архітектурної виставки. Вона мала не лише експонувати макети, а й показати реальні приклади нового підходу до реконструкції історичного середовища. Учасниками проєкту стали такі зірки європейської архітектури, як італійці Альдо Россі й Вітторіо Греготті, британець Джеймс Стерлінг, швейцарець Макс Дудлер.
Проєктом для Ніколайфіртель керував архітектор Гюнтер Штан. Він запропонував компромісний варіант: новобудови, створені з сучасних панелей у поєднанні з реконструйованими історичними спорудами. Деякі з яких зводили заново, відтворюючи старовинні фасади. Відновили й шпилі церкви святого Миколая, де влаштували музей. Та справжньою архітектурною несподіванкою для містян стали житлові будинки, зведені в 1980-х роках. Це були споруди зі шпилями, вузькими фронтонами, аркадами на перших поверхах, але панельної забудови. Їх об’єднали у закриті квартали, а внизу залишили простір для кав’ярень, крамничок та сувенірних магазинів. Старожили Берліна спочатку поставилися до новоствореного “Старого міста” з іронією: “кітч”, “бутафорія”, “пастиш” – такими були найм’якші з епітетів. Але час, як завжди, стер суперечності, у 2018 році Ніколайфіртель вже офіційно визнали об’єктом охорони пам’яток.
Між рікою, часом і тишею
У XXI столітті Ніколайфіртель – це не лише реконструйований квартал у центрі Берліна, а спроба міста поговорити з власною пам’яттю, подивитися у дзеркало історії. Тут, поміж фасадів, що відтворюють минуле, на бруківці, яка пам’ятає ще копита середньовічних возів, народився особливий простір. Це не зовсім музей і не зовсім житловий квартал, радше символ діалогу з тим, що колись здавалося забутим назавжди. Сюди часто приходять туристи, охочі можуть відвідати й ресторан “Nikolaiviertel”.
Ніколайфіртель у Берліні важливий не тому, що є “автентичним”, бо більшість його споруд – радше інтерпретація, ніж збереження. Його цінність – у сміливій спробі зшити розірвану історію, дати місту шанс на спадкоємність. У часи, коли міські простори часто позбавляються власного обличчя, він нагадує: коріння можна не лише зберігати, а й вирощувати наново – з повагою, точністю та любов’ю.
Джерела: