У Берліні є чимало цікавих куточків та багатих на історії споруд, які ховаються далеко від центру столиці. Одним із таких див називають Іммануїлькірхе (Immanuelkirche) або кірху Іммануїла, розташовану у районі Пренцлауер-Берґ. Її гостроверхий восьмигранний шпиль височіє серед черепичних дахів, немов нагадуючи – “З нами Бог”. Адже саме це означає ім’я “Іммануїл” у біблійній традиції. Така назва для протестантської святині обиралася наприкінці XIX століття не тільки для вшанування, а й як символ надії та Божої присутності, вкоріненої у текстах Святого Письма. Далі на iberlin.
Берлін у мініатюрі
У Німеччині існує кілька церков із назвою “Immanuelkirche” – ім’я традиційне для євангелічних храмів, є такі у Мюнхені та Веделі. Берлінська Іммануїлькірхе з’явилася у 1892–1893 роках, коли вулиці між Грайфсвальдерштрасе та Кольвіцштрасе почали заповнюватися новими кам’яницями, а старенька церква святого Варфоломія вже не вміщувала парафіян. Потрібна була нова святиня – і вона з’явилася.
Церкву зводили як філію великої парафії, однак дуже швидко її величний неороманський силует із червоного клінкеру став самостійною візитівкою району. Проєкт отримав підтримку на найвищому рівні: імператриця Августа Вікторія взяла його під свій патронат. Землю під забудову надали місцеві землевласники – родина Бетц, які володіли королівськими млинами й пивоварнею. А значні витрати на будівництво – 300 000 марок – відшкодувала сусідня громада церкви святого Георгія.
Вітражі часу
Попри те, що навколо вже зростали нові будинки, Іммануїлькірхе на момент освячення у 1893 році, за деякими свідченнями тих часів, стояла виокремлено. Проте її архітектура виділялася серед забудови: споруджена у неороманському стилі за проєктом архітектора Бернхарда Кюна, вона гармонійно поєднувала стриману монументальність із релігійною елегантністю. Висока восьмикутна вежа зі шпилем містила три дзвони з литої сталі, їх зробили у 1892 році на відомому Бохумському металургійному заводі. Символічний перший камінь у фундамент заклали у 1892 році, а вже у жовтні наступного року відбулося урочисте відкриття. На церемонію приїхав сам кайзер Вільгельм ІІ разом із дружиною.
Символіка храму не обмежувалася лише архітектурою. Біля основи вежі були встановлені статуї 4-х євангелістів: Матвія, Марка, Луки та Іоанна, а над входом, у тимпані, розмістили яскраву мозаїку зі зображенням Христа. Цей витвір зробив для кірхи відомий німецький художник Поль Мон, а виконання робіт взяла на себе одна з найпрестижніших мозаїчних майстерень того часу – берлінська компанія “Puhl & Wagner”. У 1906 році в Іммануїлькірхе встановили електричне освітлення, що свідчило про прагнення церкви поєднувати вірність традиції з відкритістю до новинок часу.
Дивовижна музика органу
Гордістю кірхи став орган, виготовлений Вільгельмом Зауером, цей інструмент дослідники називають зразком романтичного органобудування, який вважається унікальним навіть за європейськими канонами. Його передали громаді безпосередньо перед відкриттям церкви. У 1903 році розпочалася відома “абелівська епоха” в історії Іммануїлькірхе, коли церковну музику очолила родина Абель. Спочатку пан Ріхард, потім – його син Отто, який продовжував служіння навіть після французького полону у 1946 році.
Як згадував молодий Абель, першої ж суботи після повернення до рідного міста він прийшов до кірхи та сів за орган. Цей інструмент, як і храм, пережив війну та вогонь. Консоль була вкрита тонким шаром фосфорного пилу й слідами будівельних робіт, але всередині інструмент залишився цілим: вишукане полірування, клавіші й кнопки, розмаїття дерева і металу. Так до Іммануїлькірхе повернулася музика, яка протягом подальших десятиліть продовжувала зачаровувати містян.
Виклики Першої світової війни
Коли почалася Перша світова війна, парафіяни церкви на Пренцлауер-Берзі, як і люди в інших громадах Німеччини, відчули патріотичне піднесення та ейфорію, сповнену надій на швидку перемогу. Пастори виголошували промови про обов’язок перед батьківщиною, підносили дух віри у перемогу й молилися за солдатів на передовій. Але з кожним новим похоронним дзвоном ентузіазм згасав, поступово його замінила тиха скорбота. Іммануїлькірхе перетворилася на простір спільного болю: тут згадували полеглих, молилися за поранених, влаштовували молебні за родини, яка залишилися без батька чи сина. Водночас громада організовувала допомогу вдовам, сиротам та пораненим.
Камінь і тиша за часів Третього Рейху
Коли у Німеччині затвердилася нацистська диктатура, протестантські церкви, зокрема й Іммануїлькірхе, опинилися у новій, набагато складнішій реальності. Частина духовенства, як у Берліні, так і в усій країні, сприйняла новий режим з ентузіазмом: лунали патетичні проповіді, підтримувалися гасла расової “чистоти”, деякі пастори навіть поширювали антисемітські погляди у дусі нацистської ідеології. Але були й ті, хто став на шлях спротиву.
Нацистська влада прагнула повного контролю над релігією, створюючи лояльні структури. Як, наприклад, “Німецька християнська церква” (Deutsche Christen), яка підпорядковувалася не лише Біблії, а й расовій доктрині рейху. У відповідь народився рух опору – “Сповідницька церква” (Bekennende Kirche), до якої приєдналися ті, хто не хотів зраджувати євангельським принципам. Серед них був і відомий пастор Дітріх Бонгьоффер.
Іммануїлькірхе поділяла долю всієї протестантської спільноти Пренцлауер-Берга, коли люди були змушені обирати між мовчанням і небезпекою. Проповіді суворо контролювали нацисти, гестапо пильнувало за амвонами. Під тиском влади церковників змушували виключати з парафій навіть охрещених “неарійців”.
Кірха, яка вижила
Останні роки Другої світової війни завдали Іммануїлькірхе тяжких втрат. У 1944–1945 роках вона потрапила під повітряні нальоти, які залишили по собі глибокі шрами: сильно пошкодило дах, стелю нефа, вікна хорової апсиди та вершину вежі. Навіть священні предмети поцупили мародери. Попри зруйновані мури та символічні втрати, життя у храмі не згасло. Після капітуляції нацистів громада самостійно взялася до відновлення своєї кірхи. І хоча невідомо, чи вдалося повернути зниклі речі, церква Іммануїла знову стала домівкою молитви.
У післявоєнні роки, вже за доби НДР, Іммануїлькірхе залишалася відчиненою. Хоча у новій соціалістичній державі релігійне життя дедалі більше опинялося під тиском, кірху не заборонили, хоча жила парафія дуже скромно, фактично на межі виживання. Поволі громада зібрала кошти на необхідний ремонт, у 1950–1960-х роках відновили дах, стабілізували вежу, вставили вікна. Проте інтер’єр залишався майже аскетичним, про повернення до довоєнного декоративного багатства не йшлося.
Частина серця Пренцлауер-Берга
Варто згадати, що шкільна освіта у НДР була світською, а за членство у церковній громаді можна було втратити кар’єру. Штазі пильно стежила за релігійним середовищем, особливо коли під склепінням храмів точилися розмови, які виходили за межі літургії. І все ж таки, навіть у цій атмосфері недовіри та обмежень, Іммануїлькірхе жила. У 1970-х роках там відбувалися богослужіння, лунала музика, збиралася громада. Віряни прагнули оновити кірху, адже старі дроти та система опалення, зношене внутрішнє оздоблення вимагали капітального ремонту. Однак в умовах НДР про це не могли навіть мріяти, бо держава, яка будувала соціалізм без Бога, не виділяла коштів на церкви. І все ж таки зусиллями парафіян поступово відремонтували вікна, відновили лави, замінили окремі елементи інфраструктури.
Все змінилося після об’єднання Німеччини. Разом із політичними свободами з’явилися й реальні ресурси – від держави, Європи, Євангелічної церкви Німеччини. Іммануїлькірхе отримала новий шанс. Почалася масштабна реконструкція, яка охопила як зовнішню, так і внутрішню структуру будівлі. Укріпили фундамент і дах, оновили фасад і, наскільки дозволяли архівні креслення та збережені фрагменти, відтворили історичний інтер’єр.
Реконструювали й орган. Також з’явилося сучасне освітлення, якісне опалення, добротна акустика. Особливою подією для вірян стало встановлення нових вітражів. Фінансова підтримка на реконструкцію надходила з різних джерел: мерії Берліну, церковних фондів, від добровільних пожертв. Особливу роль відіграла ініціативна група “Друзі Immanuelkirche”, яка самовіддано збирала кошти, привертала увагу до храму, організовувала різноманітні заходи.
Кірха на перехресті часу
Минули роки. На початку XXI століття до Іммануїлькірхе приходять не лише містяни, а й численні туристи, яких приваблює затишок храму та його дивовижний орган. Гості міста зізнавалися, що ладні слухати цю дивовижну музику годинами. Це чинна євангелічна парафія Immanuel-Kirchengemeinde, яка збирає громаду на богослужіння, хрещення, весілля та духовні бесіди. Тут також проводять концерти, виставки, літературні читання, лекції. Так що сучасна Іммануїлькірхе – не тільки церковна будівля у серці Пренцлауер-Берга, а й живий простір, де перетинаються віра, культура та історична пам’ять.
Крім того, ця кірха й сама є важливою історичною пам’яткою, бо офіційно внесена до реєстру охоронюваних архітектурних об’єктів німецької столиці. Її червоний клінкер, стрімка неороманська вежа та мозаїка з образом Христа вже давно стали частиною міського ландшафту. А ще Іммануїлькірхе – це тиха розповідь про драматичну й гідну історію Берліну, яка доступна кожному, хто здатен її почути.
Джерела: