У переліку талановитих зодчих Берліну особливе місце посідає Ріхард Паулік (Richard Paulick), якого сучасні дослідники називають батьком східнонімецького Платтенбау (Plattenbau). Блискучий дизайнер, далекоглядний планувальник, харизматичний педагог і винахідливий лідер, ім’я цього фахівця було широко відоме у професійних колах XX століття – і водночас оповите суперечностями. У НДР він став головним апологетом модерністської утопії – зосередився на індустріалізації, стандартизації житла, проєктуванні та зведенні соціалістичних нових міст. Але у його біографії були й інші сторінки – менш очевидні та складніші. Далі на iberlin.
Будувати майбутнє з уламків
Усе почалося в листопаді 1903 року в містечку Рослау – непримітному індустріальному осередку поблизу Дессау. Там народився Ріхард Паулік – хлопчик, якому судилося не лише звести чимало будинків, а й переосмислити саму ідею простору. Його батько, Ріхард-старший, був не просто ремісником. Колишній працівник Королівського порцелянового заводу в Берліні, він доріс до профспілкового активіста, писав у “Anhalter Volksblatt” і з часом став політичним голосом місцевої громади у Вільній державі Ангальт. У родині Пауліків багато говорили про справедливість, працю і соціальний порядок, але водночас і про естетику та красу, яку можна творити власними руками.
Ріхард навчався у Фрідеріціанумі – звичайній школі у Дессау, його мрією було вивчати історію мистецтв. А батько порадив обрати архітектуру, і у 1923 році юнак вступив до Дрезденської Вищої технічної школи (сучасний Дрезденський технічний університет). Але перш ніж креслити проєкти, взяв до рук кельму – працював муляром під час канікул у Дессау та Косвіці. Він був переконаний, що архітектор має відчувати матеріал не тільки інтелектом, а й руками. У 1925 році здібного хлопця помітили – найняли у Дессау як гіда, який міг пояснити не лише особливості міського ландшафту, а й нові ідеї простору.
Тінь Баухауза та його ідеї
Саме тоді сформувався зв’язок Ріхарда з Баухаузом – найвпливовішою школою прикладного мистецтва, дизайну та архітектури XX століття. Спершу були знайомства, згодом – тісна співпраця. Шестимісячна фріланс-праця у бюро самого Вальтера Гропіуса стала переламною для Пауліка, разом із Георгом Мухе та Марселем Бройєром він шукав відповіді на питання, як здолати житлову кризу у Німеччині. Їхнім спільним експериментом став “Металевий прототип будинку”, реалізований у 1926–1927 роках – утопія з металу, модульності та раціональності.
Але водночас Ріхард паралельно вивчав архітектуру у Ганса Пельціга у Технічному університеті Берлін-Шарлоттенбург. Після випускного іспиту повернувся до бюро Гропіуса вже як досвідчений молодий архітектор. Йому довірили роботу над проєктами Бюро зайнятості у Дессау та житловим масивом Дессау-Тертен. Коли навесні 1928 року Гропіус залишив Баухауз і перебрався до Берліна, Паулік самостійно завершував проєкти. А вже у червні 1929 року вирушив за своїм вчителем до столиці. До літа 1930 року залишався у його команді, перш ніж розпочати самостійну архітектурну подорож.
Шлях у вигнання та успіх на чужині
Влітку 1933 року, коли над Берліном нависла тінь нацизму, Річард Паулік не став чекати гіршого. Поспіхом зібравшись, він полишив місто, яке стрімко змінювалося. У Венеції він сів на океанський лайнер, який прямував у бік Сходу, і через кілька тижнів вийшов у шанхайській гавані Хункоу. Тодішній Шанхай був вибуховим за темпами зростання: договірний порт, змішані культури, притулок для тисяч вигнанців. Саме там Паулік поринув у нову реальність – долучився до роботи фірми “Modern Home”, створеної його другом Рудольфом Гамбургером. Спочатку це була невеличка крамничка з інтер’єрами, але з появою Ріхарда вона перетворилася на потужну компанію, яка пропонувала “все для дому”: від меблів і тканин до повноцінного оформлення інтер’єрів.
Паулік не лише торгував стилем у Шанхаї, а й створював його. У роботах молодого майстра поєдналися дерево, скло, хром, у дизайні з’явилися обтічні форми, контрасти насичених кольорів та візерунків. Естетика Баухаузу ожила у далеких від Європи стінах: зникали межі між ремеслом, мистецтвом і технікою. У 1945 році Ріхард очолив міське управління містобудування Шанхаю, а вже за рік став головним радником з будівництва Всекитайської залізниці. Його вплив вийшов далеко за межі студій, бо молодий архітектор формував інфраструктуру нового Китаю.
Модерніст у служінні ідеології
Коли після Другої світової війни Німеччина розкололася на два світи, у 1950 році Паулік вирішив повернутися додому, бо побачив у такому рішенні непогані для себе перспективи. Довго зважував і обрав НДР. І не помилився: у країні соціалістичного ладу кар’єра стрімко пішла вгору: пан Ріхард працював в Інституті будівництва Німецької академії наук, увійшов до складу Німецької будівельної академії, у 1955 році став її віцепрезидентом. Найвідомішою вулицею Ріхарда Пауліка стала Сталінська алея (сучасна Карла Маркса) – флагманський архітектурний експеримент соціалістичної столиці. Це було не просто містобудування, а ідеологічний зразок, який мав надихати інші міста країни.
Творець Берлінської державної опери
Ім’я Ріхарда Пауліка часто згадують не лише у зв’язку з кільцем Дессау-Рослау, де він народився. А ще й із найвидатнішою пам’яткою столиці Німеччини – Берлінською державною оперою. У 1950-1960 роках Паулік брав активну участь у відбудові історичного центру Берліна, і реконструкція цього закладу була одним із найвідповідальніших проєктів. Оглянувши зруйноване бомбами приміщення, архітектор вирішив звернутися до неокласики. Паулік спільно з керівництвом НДР свідомо відкинув функціоналізм на користь стилістичної гармонії з оточенням.
У проєкті пана Ріхарда фасад будівлі наслідував риси банківських установ XIX століття, а на карнизі з’явилися збільшені копії урн із палацу Сан-Сусі – як натяк на неперервність німецької історії. Цей архітектурний жест був політичним і водночас – прагматичним. Всередині неокласичного фасаду ховалося цілком сучасне технічне оснащення, невидиме для глядача, але добре знане тими, хто працював за лаштунками. Будівля стала символом компромісу між пам’яттю і модерном, ідеологією та практикою.
Містобудування між утопією та реальністю
Після Другої світової війни Німеччина лежала у руїнах, і пан Ріхард Паулік вирішив зібрати її з уламків. Він брав участь у відбудові знищеного Дрездена, а у Берліні очолив відділ креслень та експериментів (Muster- und Experimental-Büro) при Східнонімецькій будівельній академії. Це була не просто адміністративна посада, Паулік виступав водночас як викладач, лідер та візіонер. У колах колег і студентів за ним закріпилося напівжартівливе, але шанобливе прізвисько – професор.
Невдовзі на його плечі лягла ще більша відповідальність – масштабна реконструкція зруйнованого Гоєрсверда. Місто майже зрівняли з землею радянські війська в останні дні Другої світової війни, а за планами нового уряду воно мало забезпечити житлом працівників буровугільних шахт, що стрімко розросталися поблизу. Паулік не просто проєктував будинки, а творив із пустки вулиці, де мали оселитися тисячі людей.
Платтенбау та його автор
Успіх проєкту був настільки значним, що пана Ріхарда призначили головним архітектором цілої низки “соціалістичних міст”. Варто згадати, що у 1950-1960 роках саме житло було визначальним елементом політичної архітектури соціалістичної Німеччини. Паулік став одним із головних ідеологів масового будівництва у східній частині столиці і автором одного з найсуперечливіших архітектурних явищ епохи – Платтенбау (Plattenbau).
Архітектор розробив модель, у якій будинки складалися зі стандартизованих бетонних блоків, що давало можливість швидко, дешево і багато будувати. ці споруди стали символом соціалістичної утопії, втіленої у бетоні, й водночас – безликої урбанізації. Сірі, нефарбовані, однакові, але ефективні. І якщо є архітектор, якого можна назвати батьком східнонімецького Plattenbau, то це – Річард Паулік. Його внесок не залишився непоміченим: премія Гете від Берліну у 1951 році і Національна премія I ступеня у 1952 році, премія Генделя, ордени та медалі “За заслуги” перед НДР.
У 1974-му, коли Пауліку виповнилося 70 років, він раптом пішов у відставку. Було це його самостійним чи вимушеним рішенням – так і залишилося невідомим. Пана Ріхарда позбавили всіх посад, а плани щодо подальшого розвитку Гоєрсверди так і застигли на папері. У той час, коли Еріх Гонеккер отримував лаври за післявоєнну відбудову, архітектор, який проєктував фундамент цієї держави, зникав у тіні. Дослідники припускають, що причини такого явища могли бути комплексними. Демографічний тиск у Німеччині зменшувався, будівельний бум завершився, а разом із ним – і кар’єра Пауліка.
Спадщина, про яку згадали
У березні 1979 року Ріхард Паулік помер у Східному Берліні – тихо, без повідомлень у пресі та офіційних висловів співчуття. Система, якій архітектор присвятив життя, забула про нього: ім’я зникло з довідників, а творчість – з програм університетів. Та історія має звичку повертати тих, кого було несправедливо забули. У XXI столітті, коли проблема житла знову стала на часі у Берліні, фахівці знову згадали про архітектурну спадщину Пауліка.
Проєкти стали називати не архаїкою, а передвісником нових урбаністичних рішень, прагнення до простоти та функціональності – зручними та актуальними. Так, у бетоні проєктів архітектора модерну Ріхарда Пауліка застигла доба, яка прагнула змінити світ. І хоча це ім’я довго залишалося поза увагою, місто ще має шанс подякувати талановитому зодчому – не лише вшануванням, а й продовженням діалогу з його ідеями.
Джерела:
- https://kuenste-im-exil.de/KIE/Content/EN/Persons/paulick-richard-en.html
- https://alina-iz-berlina.com/2015/05/03/kantgaragenpalast/#more-713
- https://bauhauskooperation.com/wissen/das-bauhaus/koepfe/biografien/biografie-detail/person-1447
- https://www.bauhaus-imaginista.org/articles/2299/richard-paulick-and-the-remaking-of-a-greater-shanghai-1933-1949