24 квітня 1945 року, коли радянські війська звільнили Берлін, вони знайшли в нацистській столиці єврейську лікарню. Тут єврейські лікарі та медсестри протягом усієї Другої світової війни лікували єврейських пацієнтів. Здавалося б, це був справжній притулок у пеклі. А втім, історія закладу значно складніша й доволі неоднозначна. Докладніше про суперечливе місце прихистку від нацистів читайте далі на berlin.eu.
800 врятованих пацієнтів
Берлінська єврейська лікарня була відкрита в 1913 році на Іраніщештрассе. Сім основних будівель доповнювали допоміжні споруди. Даніель Б. Сілвер у книзі Refuge In Hell: How Berlin’s Jewish Hospital Outlasted the Nazis описав історію закладу та дії його директора – єврея німецького походження Вальтера Люстіґа. Автор дослідив численні примхи долі та дійшов висновку щодо причин, які уможливили функціонування лікарні в такий складний період.
Загалом тут за період Голокосту вдалося врятувати від депортації в концтабори 800 дорослих і дітей. Водночас Гільда Кахан, секретарка Люстіґа, стверджувала, що кількість врятованих не перевищує 500 осіб. Незалежно від точної кількості, фактом є те, що лікарня частково посприяла збереженню єврейських життів. Більшість лікарів та медсестер, на відміну від керівництва, завжди діяли на їхню користь. Пацієнти, яких тут лікували, були зазвичай або в’язнями концтаборів, або пораненими чи хворими місцевими жителями. Деколи медики вдавалися до непотрібних операцій із метою якомога довшого утримання пацієнтів у лікарні. Наприклад, іноді їм видаляли здоровий апендикс.
Крім того, персонал допомагав організовувати втечі та сприяв відкладенню депортації в концтабори. Одному хворому встановили діагноз «дифтерія», завдяки чому його вдалося врятувати, оскільки нацисти боялися цієї хвороби. Лікарня запобігала поширенню «єврейських хвороб» серед німецького населення та осіб, які їх депортували. Вона мала власну медичну лабораторію.
Після запеклих воєнних боїв 24 квітня 1945 року червоноармійці нарешті перейняли контроль над Іранішештрассе. У єврейському медичному закладі вони знайшли сотні людей, серед яких лікарі, медсестри, пацієнти тощо – усі євреї. Радянські солдати спочатку не довіряли їм, оскільки повірили заяві Йозефа Геббельса 1943 року, головного пропагандиста нацистської партії, про те, що Берлін був «очищений від євреїв». Згодом ті, хто вижив, таки переконали визволителів у своїй єврейській приналежності та тому, що вони незрозумілим способом пережили нацистів.
Нацистське «гетто»
Однією з причин, чому заклад не закрила нацистська влада, був той факт, що він мав стати Академією молодіжної медицини. А втім, насправді Головне управління безпеки Рейху Генріха Гіммлера та гестапо (таємна державна політична поліція Третього Рейху) пообіцяли таке майбутнє лікарні лише для того, щоби вона продовжувала працювати на їхню користь.
У лікарні перебували ті пацієнти та члени медичного персоналу, яких виселили з їхніх колишніх домівок, або ті, які виконували рабську роботу. Були серед них і групи євреїв, яких перевели до лікарні, після того як нацисти закрили інші єврейські установи в Німеччині, наприклад сиротинці чи пансіонати для літніх людей. Велику частку становили покинуті діти, яких підозрювали в тому, що вони справді євреї, тобто чия расова приналежність не була остаточно визначена. Нацисти використовували лікарню як своєрідне гетто, куди відправляли євреїв, яким не було де жити або статус яких був неоднозначним. Серед знедолених були євреї іноземної національності та євреї, яких утримували як потенційну розмінну монету для майбутніх переговорів щодо обміну німецьких громадян, захоплених у Палестині.
Влада також розміщувала тут євреїв, яких привезли до Берліна з інших міст Німеччини під час спроб нацистів розлучити їх з арійськими чоловіками чи дружинами. Свого часу арійські жінки були спеціально поміщені в приміщенні лікарні з метою розірвати шлюбні пута й у такий спосіб відкрити шлях для депортації чоловіків. До слова, у нацистській ідеології Третього Рейху арійська раса – це раса людей «першого ґатунку», ототожнювана з німцями. Нацисти пропагували це хибне уявлення, яке прославляло німецький народ як представника арійської раси, водночас принижуючи євреїв, темношкірих та ромів як «неарійців».
Суперечливий керівник
Те, що лікарні вдалося проіснувати в умовах Голокосту, можна назвати справжнім дивом. Частково її збереження пов’язане з бюрократичними хитрощами директора Вальтера Люстіґа. Амбіційний єврей, одружений з арійкою, він отримав медичну ліцензію за Нюрнберзькими расовими законами. Як і багато інших видатних євреїв, він вплутався в хитру схему нацистів, спрямовану на маніпулювання простими євреями. Достеменно невідомо, чи були вони колабораціоністами, чи героями, які намагалися захистити інших. Вальтер Люстіґ залишається суперечливою особою.
З одного боку, Люстіґ був людиною, яка підбирала колег і співробітників для депортації в концтабори, а з іншого – тим, хто зберігав єврейські життя. Хай там як, у багатьох єврейських свідків тогочасних подій його ім’я спричиняє лише негативні асоціації. Найбільш правдоподібною версією є та, згідно з якою Люстіґ рятував життя лише вигідних йому осіб та відправляв на жорстоку смерть усіх решту. Що цікаво, хоча багато сучасників Люстіґа до 1938 року вирішили емігрувати з Німеччини, він свідомо вирішив цього не робити. На таке рішення міг вплинути як його шлюб з арійкою, що забезпечував йому певний захист, так і його попередні стосунки з нацистами, зароджені під час роботи в берлінській поліції.
Темна історія закладу
Зважаючи на керівництво, Берлінська єврейська лікарня функціонувала не лише заради медичних цілей. Тих євреїв, які хворіли в поліційних дільницях, у в’язницях чи концентраційних таборах, примусово доставляли до лікарні. Велика кількість пацієнтів намагалася покінчити життя самогубством, аби уникнути депортації. Найпоширенішим способом було вживання отрути або передозування опіатами чи заспокійливими засобами. Персонал іноді допускав смерть літніх пацієнтів, зосереджуючи зусилля на тих, хто мав найбільші шанси вижити в концентраційних таборах. Також серед «пацієнтів» було кілька євреїв, які не потребували медичної допомоги. Їх захищав від депортації той чи інший нацист, наприклад через дружні чи любовні стосунки.
Тож, очевидно, не всіх пацієнтів справді рятували. Деяких породіль відразу після пологів садили разом із немовлятами в транспорт, яким вивозили в концтабори. Іноді єврейським лікарям і медсестрам наказували супроводжувати їх, щоби допомагати маскувати «переселення». Наляканий персонал, не маючи можливостей для бунту, намагався зайвий раз не дратувати Люстіґа, аби не потрапити до таборів разом зі знедоленими.
Загалом після Другої світової війни живими в Німеччині залишилися лише 5000–6000 євреїв, порівняно з 500 000, які жили в країні наприкінці Веймарської республіки (у 1933 році, коли нацисти захопили владу). До початку Другої світової війни дві третини цих євреїв емігрували, хоча в 1941 році в Німеччині все ще залишалося приблизно 167 000 євреїв, більшість з яких було жорстоко вбито.